дихай вільно, як я, а якщо не вмієш, то я навчу
«... Кохання – це безмежна й прекрасна дурість. Вона затьмарює розум і дає волю серцю. Ти перестаєш сприймати речі просто. Кожна дрібниця несе для тебе прихований сенс та хворобливу радість. Кохання дає крила. Та коли ти піднімаєшся у небо, не розумієш, що вони підрізані, і вже не бачиш, з якою швидкістю летиш до землі, не думаєш про те, що тобі доведеться вчитися ходити з розтрощеними кістками. І не важливо, щасливе «святе» почуття чи ні, бо рано чи пізно все закінчується. Після п’янкого кохання завжди починається похмілля, так званий період даунізму. Ти ходиш сам не свій, дивишся на все і всіх з егоїзмом та легкою жорстокістю. Ти прагнеш закохатися ще в когось, бо це потрібно тобі, як наркотик. Твій розум втрачає сенс свого існування. Хтось витримує, знаходячи собі чергову дозу, все життя перевиховуючи випадкового нікчему в ідеал життя, а хтось ні. Як я...»
Олівець покотився по столу. Дарця подивилась у вікно.
Сутеніло.
Дівчині було важко дихати від порожнечі емоцій. Хто не відчував, той не зрозуміє. Але спробувати описати можна.
Пилюка. Страшна суцільна пилюка, яка в’їдається тобі у шкіру, і ти не можеш ворухнути жодною частинкою тіла, та не від того, що тобі майже немає чим дихати, а від того, що тобі лячно. І від отого страху ти продовжуєш сидіти у цій пилюці, хоча поряд, за вікном, чисте вологе повітря.
Чого тобі лячно? Боїшся смерті? Ні... Ти нічого не можеш зробити, бо ти вже давно померла від браку емоцій. Ось чому тобі страшно. Ти не хоче жити без кохання, але воно вже давно тебе покинуло, знаючи, що без нього ти ніщо.
Дарці кохання нагадувало малу дитину. Вона така мила, її можна так легко образити, тому ти постійно зігріваєш її на своїх грудях. Але, коли твоє серце починає битися в унісон з серцем (а чи має кохання серце?) малого створіння, воно починає істерично кричати та битися. І ти відпускаєш його, не розуміючи, що сталося. А відповідь проста: егоїзм – ось золота середина незолотого почуття. Але найжахливіше те, що це люди зробили кохання таким. Це вони хотіли пригод, випробувань, драйву. І Дарця не була винятком. Догралася...
Вона марила Олегом два роки. Підносила його до статусу Бога і ладна була віддати за нього своє життя. Дарця, не дихаючи, набирала його домашній номер і, як ідіотка, мовчала у трубку, слухаючи його голос. Так коханий здавався їй ближчим. Подруги дивилися на неї очима, сповненими жаху, хоча кожна з них не раз відчувала шалені ритми палкого почуття. А Дарця, коли зустрічалась Олега, почала задихатися від отієї пилюки. Спочатку їй здалося, що вона просто не кохала його, що то було просто нестримне бажання і все, але коли дівчині спрагло захотілося закохатися знову і вона не змогла, то зрозуміла, в яку халепу потрапила. Але яка користь від розуміння, коли не знаєш, що робити?
Дівчина встала, одяглася й вийшла на двір.
Зима. Ніч. Тиша.
Дарця вдихнула зимове повітря з надією, що відчує свіжість життя, якого їй так не вистачає, але холод, мандруючи тілом, так і не дістався серця.
А сніг летів і летів. Дерева важко зітхали, застуджена земля щось шепотіла вітру, який закружляв біля незнайомки, грайливо питаючи: «Чого ти хочеш?»
«Жити», - промайнуло в голові у дівчини. «А як же кохання?» - здивовано блиснув сніг, який не раз зазирав до кімнати дівчини через кватирку. «А кохання – то і є життя», - відказала сумними очима Дарця.
ну ось тепер я з вами.... сумна і самотня. обожнюю писати, але ніколи не пишу про себе. це правило.
Олівець покотився по столу. Дарця подивилась у вікно.
Сутеніло.
Дівчині було важко дихати від порожнечі емоцій. Хто не відчував, той не зрозуміє. Але спробувати описати можна.
Пилюка. Страшна суцільна пилюка, яка в’їдається тобі у шкіру, і ти не можеш ворухнути жодною частинкою тіла, та не від того, що тобі майже немає чим дихати, а від того, що тобі лячно. І від отого страху ти продовжуєш сидіти у цій пилюці, хоча поряд, за вікном, чисте вологе повітря.
Чого тобі лячно? Боїшся смерті? Ні... Ти нічого не можеш зробити, бо ти вже давно померла від браку емоцій. Ось чому тобі страшно. Ти не хоче жити без кохання, але воно вже давно тебе покинуло, знаючи, що без нього ти ніщо.
Дарці кохання нагадувало малу дитину. Вона така мила, її можна так легко образити, тому ти постійно зігріваєш її на своїх грудях. Але, коли твоє серце починає битися в унісон з серцем (а чи має кохання серце?) малого створіння, воно починає істерично кричати та битися. І ти відпускаєш його, не розуміючи, що сталося. А відповідь проста: егоїзм – ось золота середина незолотого почуття. Але найжахливіше те, що це люди зробили кохання таким. Це вони хотіли пригод, випробувань, драйву. І Дарця не була винятком. Догралася...
Вона марила Олегом два роки. Підносила його до статусу Бога і ладна була віддати за нього своє життя. Дарця, не дихаючи, набирала його домашній номер і, як ідіотка, мовчала у трубку, слухаючи його голос. Так коханий здавався їй ближчим. Подруги дивилися на неї очима, сповненими жаху, хоча кожна з них не раз відчувала шалені ритми палкого почуття. А Дарця, коли зустрічалась Олега, почала задихатися від отієї пилюки. Спочатку їй здалося, що вона просто не кохала його, що то було просто нестримне бажання і все, але коли дівчині спрагло захотілося закохатися знову і вона не змогла, то зрозуміла, в яку халепу потрапила. Але яка користь від розуміння, коли не знаєш, що робити?
Дівчина встала, одяглася й вийшла на двір.
Зима. Ніч. Тиша.
Дарця вдихнула зимове повітря з надією, що відчує свіжість життя, якого їй так не вистачає, але холод, мандруючи тілом, так і не дістався серця.
А сніг летів і летів. Дерева важко зітхали, застуджена земля щось шепотіла вітру, який закружляв біля незнайомки, грайливо питаючи: «Чого ти хочеш?»
«Жити», - промайнуло в голові у дівчини. «А як же кохання?» - здивовано блиснув сніг, який не раз зазирав до кімнати дівчини через кватирку. «А кохання – то і є життя», - відказала сумними очима Дарця.
ну ось тепер я з вами.... сумна і самотня. обожнюю писати, але ніколи не пишу про себе. це правило.